23 роки тому в Афганістані закінчилася десятилітня військово-політична спецоперація Радянського Союзу, участь у якій взяли 160375 військовослужбовців – вихідців з України, 3360 з яких – загинули, 72 – пропали безвісти, 3560 – стали інвалідами.
Згодом війну в Афганістані керівництво тодішнього СРСР визнало політичною помилкою, однак це аж ніяк не применшує особистого подвигу тих, хто став прикладом самопожертви та вірності військовій присязі.
Афганська кампанія залишила невиліковну рану в душах та серцях тих, хто пройшов вогненними гірськими стежками, хто втратив друзів, синів чи батьків.
У 2009 році у видавництві «Астон» вийшла друком книга «Обпалені війною. Афганістан». У цьому збірнику – розповіді про тих, чиє життя скалічила війна…
Є в книзі дві моїх публікації (Зоя Карп’юк-авт.) Про кременчан-земляків, які загинули у тій чужій, неоголошеній війні…
«СИВІ ПАСМА ГІРКОТ…»
ЦИГАНЮК Михайло Олександрович (1965-1984)Народився у селі Гаї Кременецького району Тернопільської області 24 січня 1965 року. Після закінчення місцевої школи навчався у Почаївському СПТУ-12. Працював трактористом у колгоспі ім. 40-річчя Жовтня.
В Афганістані служив у військовій частині п/п 83255 з грудня 1983 року по березень 1984. Рядовий.
Михайла до війська проводжала кохана… Дівчина, з якою разом навчалися у Почаївському профтехучилищі, гірко плакала на вечоринці і все боялася відпустити його руку. Наче знала – ця зустріч з юнаком – остання…
Сьогодні у селі Гаї Кременецького району є вулиця Михайла Циганюка. Ім’я воїна-афганця насить місцева школа. Учні свято шанують його пам'ять, тут діє музей земляка, а на вході до школи – меморіальна дошка, яку у перший вересневий день 2008 року встановили побратими.
Не знали - не відали батьки Олена Гнатівна та Олександр Степанович, яка трагічна доля випаде їхньому найменшенькому, улюбленцю Михайлику. З дитинства ріс спокійним, виваженим, односельці запам’ятали хлопця здатним відчувати чужу біду, вміючим розрадити, допомогти. Кохався у техніці – ще в школі міг запросто визначити, чому «барахлить» мотор чи як змусити трактор запрацювати. Тому й професію вибрав мирну - тракториста.
До армії йшов охоче. 23 вересня 1983 року з Кременецького райвійськкомату їх, ще безвусих, хлопців повезли «захищати Батьківщину», а вже в грудні рядовий Михайло Циганюк потрапив до Афганістану.
Короткими були листи додому. Радянська цензура не дозволяла писати про те, що насправді діється в афганських горах. «Не хвилюйтеся, служу в тихому, спокійному місці»… У таких «спокійних» місцях – жахлива порожнеча на душі: все житло – «модулі», кузови машин. А поруч – траншейки, щоб заховатися на випадок обстрілу. Матерям, рідним про це, звісно, ні слова. Все нормально, повернуся живим, здоровим… Вранці з хлопцем вітаєшся – ввечері чуєш – убили. Снайпер «вичислив», на фугасі підірвався, у вертольоті згорів. У госпіталях юнаки без рук, без ніг…Смерть була настільки близько!
1 березня 1984 року дістала вона Михайла Циганюка - дев’ятнадцятирічного хлопця з українського села на Тернопільщині. Далеко від дому, у чужій країні, на чужій війні.
До батьків привезли в цинковій труні, були промови командирів, прощальні салюти, нагорода за смерть сина - значок «Від вдячного афганського народу».
От тільки ніколи більше не буде родинної вечері за різдвяним столом, де разом - усі четверо дітей Циганюків. Щороку збираються п’ятеро онуків, четверо правнуків, а від Міши – лише портрет: красивий юнак у військовій формі – таким запам’ятається назавжди, та надгробний пам’ятник на цвинтарі, куди згорьована стара мати йде поговорити з сином…
Афганській війні оцінку виніс час. Воєнні події стали історією, а ті, хто там був – ветеранами, учасниками бойових дій. Трохи дивно ставити іменник «ветеран» поряд з молодими людьми, у яких, на перший погляд, лише сиві пасма в волоссі видають пережите. Але, вдивляючись у глибокі очі вчорашніх солдатів, розумієш: їх серця зранені, у снах вони й досі йдуть в атаку. Проте найобразливіше «афганцям» чути бюрократичне «я тебе туди не посилав!» Посилали. Бо армія воює не з власної волі, вона лише виконує наказ. Свій «інтернаціональний» обов’язок Міша Циганюк з Гаїв та майже чотири тисячі хлопців з України виконали. Але перед ким?
Скільки нас скалічила війна?...
І душа в нас плаче та стражда…
Але хай забудеться та фраза –
Я тебе туди не посилав…
Зоя КАРП’ЮК
0 коментарі:
Дописати коментар