15 ЛЮТОГО - РІЧНИЦЯ ВИВЕДЕННЯ ВІЙСЬК СPСР З АФГАНІСТАНУ (частина 2)

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, річниця виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан.


23 роки тому в Афганістані закінчилася десятилітня військово-політична спецоперація Радянського Союзу, участь у якій взяли 160375 військовослужбовців – вихідців з України, 3360 з яких – загинули, 72 – пропали безвісти, 3560 – стали інвалідами.
Згодом війну в Афганістані керівництво тодішнього СРСР визнало політичною помилкою, однак це аж ніяк не применшує особистого подвигу тих, хто став прикладом самопожертви та вірності військовій присязі.
Афганська кампанія залишила невиліковну рану в душах та серцях тих, хто пройшов вогненними гірськими стежками, хто втратив друзів, синів чи батьків.
У 2009 році у видавництві «Астон» вийшла друком книга «Обпалені війною. Афганістан». У цьому збірнику – розповіді про тих, чиє життя скалічила війна…
Є в книзі дві моїх публікації (Зоя Карп’юк-авт.) Про кременчан-земляків, які загинули у тій чужій, неоголошеній війні…

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ ЖИТТЯ

ЦИГАНЮК Валерій Дмитрович (1963-1984)
Народився у селі Крижі Кременецького району Тернопільської області. 3 вересня 1963 року. До служби в армії працював у Кривому Розі – помічником машиніста електровоза у залізничному депо. Звідти призвали в армію і з січня 1984 року служив у республіці Афганістан, у військовій частині п/п 86997. Рядовий, старший гранатометник Валерій Циганюк загинув  у бою з душманами 30 квітня 1984 року. Він погасив вогневу точку противника, але при зміні вогневої позиції був смертельно поранений у голову…

«Уважаемые Ольга Ефимовна и Дмитрий Андреевич! С глубоким прискорбием командование части вынуждено сообщить вам…»

Так починалася найстрашніша звістка, з якої  батьки довідалися, що сина більше нема. Командування писало, що Валерій Циганюк в бою вів себе мужньо, вів прицільний вогонь, неодноразово примушував противника до відступу. Але о 12 годині дня, коли бій доходив до кінця, життя хлопця обірвала ворожа куля.
У селі Крижі, звідки родом Валерій і де й досі живе його родина, діє музей села. Ініціатор його створення і незмінний директор Іван Краєвський кожному відвідувачеві розповідає про Крижі у різні часи й події. Окремо тут є стенд, на якому фотографії, особисті документи земляка-афганця Валерія Циганюка, поруч – його речі, листи додому.
«…Служу я за 45 кілометрів від Термеза, і за 60 – від Кабула, в Зеленій долині поблизу Панджшерської ущелини. Сюди добиралися п’ятеро діб, першу ніч навіть спати було якось не по собі, а тепер вже нічого, звикли до всього, що тут діється. З нашого полку залишилося лише 100 чоловік, решту перевели сюди, в Баграм. Звісно, нікому не хотілося майже  під кінець служби переходити сюди, але ж нас не питають. Навіть і ті, кому весною додому, теж приїхали». Цього листа рідним Валерій датував 26.03.1984 р. Написав нову адресу, сподівався на відповідь і запевнив, що під Новий рік буде дома. А за місяць хлопця не стало.

… Того дня падав дощ. Теплий, наче влітку, він зовсім не вписувався в уявлення про ранню весну. Але нею пахло… На подвірї Циганюків господар порався біля звичного селянського реманенту – скоро в поле! Мати чаклувала над обідом, а думки снувалися далеко, до сина! Це ж як він там, Валерик, її синочок, без рідних, на чужині? За вікном раптом золовяніло: глянула у шибку – люди в дворі. Голова сільради, фельдшерка, ще – незнайомець у формі…Скоріше відчула – ніж зрозуміла – сина нема! Бо ж свіжою ще була новина з сусіднього села – привезли солдата. Матері щось пояснювали, намагалися заспокоїти – не витримала, зомліла…
Валерій Циганюк у шкільні роки цікавився літературою. Йому була небайдужою історія рідного краю. Можливо, міг стати поетом чи дослідником, а, можливо, обрав би для себе більш прозаїчну професію, але ж не встиг. Не тішилися батьки онуками, а їх успіхи так і залишилися мріями.

Якась, мабуть, є трагічна закономірність у тому, що в один рік потрапили до Афганістану два хлопці з сусідніх сіл одного району однієї області. Більше того – загинули теж в один, та ще й прізвища мали однакові – Циганюки, хоча родичами не доводилися. Але смерть – вона ж не питає документів. Просто перериває недоспівану пісню, невижату ниву, ненароджене нове життя…

Щороку, на проводи, коли за давнім українським звичаєм на цвинтарі поминають померлих, у Крижах священик відправу починає з могили Валерія Циганюка. Сходяться односельчани, а, проспівавши «Вічную память», пошепки лають ту чужу війну, яка забрала стільки невинних молодих життів. І переконані: в афганській війні не було перемоги, бо війну проти народу виграти не можна…

«За виявлені мужність і героїзм при виконанні інтернаціонального обов’язку у Демократичній Республіці Афганістан воїн Радянської Армії ЦИГАНЮК Валерій Дмитрович нагороджений орденом Червоної Зірки. (Посмертно)». 

Зоя КАРП’ЮК

0 коментарі: